Розділи
Це слова з клятви в'язнів німецько-фашистського концтабору Бухенвальд. У їх числі і наш земляк Леонід Якимович Грунтенко. У ці весняні дні Леоніду Якимовичу виповнюється 90 років! Вітаючи ветерана зі славною датою, а також беручи до уваги ситуацію, яка склалася на Сході нашої держави, я хочу на основі його спогадів, статистичних і документальних даних Німеччини зробити акцент на тому, що ж таке війна, підкреслити всю ту жорстокість і небезпеку, яку вона несе усім поколінням людства.
Адже жодна, навіть найкраща, книжка з історії не зможе передати справжнє відчуття суті нацистського деспотизму, ніж це зроблять у своїх розповідях колишні в'язні, яким особисто довелося пережити всі страхіття полону. На жаль, таких спогадів стає все менше, оскільки більшість із тих, хто вижив у таборах, вже пішли з життя, або ж через похилий вік і тяжкі хвороби після фашистських застінків вже не в змозі щось розповідати…
Леонід Якимович Грунтенко народився 2 квітня 1925 року у с. Лазорки на Полтавщині, у багатодітній селянській родині. Його дитячі та юнацькі роки мало чим відрізнялися від дитинства інших сільських дітей. Вони не знали, що таке іграшки, солодощі, натомість з 10-12 років вже працювали поряд з дорослими, допомагаючи заробляти копійку. Батьки Леоніда працювали у колгоспі. Юнак був старшим з дітей, а отже, мусив бути більш відповідальним, зібраним, дорослішим. У рідному селі Леонід закінчив семирічну школу. А в 1940 році родина переїхала у Михайлівку.
Коли розпочалася війна, юнакові було лише 16. На собі, на своїй долі відчув він чорний подих смерті, коли у 1942-му його разом з іншими земляками-однолітками вивезли на примусові роботи до Німеччини. У спогадах ветерана і сьогодні стоїть той страшний плач матерів, які прощалися навіки з іще живими дітьми, "проводжаючи" їх на ненависну чужину. І кожна з цих змучених, спустошених жінок, які стояли біля ешелону, набитому дешевою робочою силою для фашистів, мріяла тільки про одне: ще хоча б раз доторкнутися до рідної кровинки, востаннє подивитися у дорогі серцю очі, щоб довгими самотніми ночами згадувати рідне обличчя…
Саме тоді скалічене війною дитинство Леоніда перетворилося на суворе доросле життя "остарбайтера"…
...У лютому 1942-го щотижня привозили на роботу до Німеччини 8-10 "цивільних росіян". Три чверті вивезених громадян Радянського Союзу були українського походження, хоча у таборах їх називали ро-сіянами. За статистикою, 2,5 мільйона ув'язнених осіб становили українці, 400 тисяч — білоруси.
Леоніда Якимовича відправили працювати на хімічний комбінат у м. Крефельд. Умови праці і проживання радянських людей у Німеччині були надзвичайно важкими. Офіційна інструкція німецької влади передбачала наступне: "Всі робітники повинні отримувати таку їжу і житло, а також піддаватися такому поводженню з ними, щоб давало можливість експлуатувати їх у найвищому ступені при мінімальних затратах".
Леонід Грунтенко не витримав випробувань і порушив трудову дисципліну. За законами військового часу Німеччини його без суду і слідства відправили до концтабору Бухенвальд. А згодом до одного з його філіалів на соляну шахту.
Праця в'язнів використовувалася у шахтах і на промислових підприємствах. Злочинна нацистська доктрина проявлялася у формі щоденної загрози для життя, знущань і жорстокого ставлення. Дванадцятигодинний робочий день під землею, життя впроголодь, жорстока дисципліна, практично позбавлення відчуття приналежності до людства (в'язень ставав попросту номерним знаком). Леонід Якимович і сьогодні пам’ятає, як звучить німецькою його номер по концтабору Нойєнгамме…
Лише завдяки везінню, а іноді спритності, їм вдавалося пережити ті муки. А ще допомагала віра. Віра у перемогу, яка породжувала ненависть до катів, прагнення вижити і знищити цей фашистський нарив на тлі Європейського суспільства.
Дружба, підтримка, взаємодопомога цінилися понад усе. Леонід Якимович з глибокою вдячністю згадує інтернаціональне ставлення до нього, юнака, в'язнів — голландців, греків, поляків, італійців та інших антифашистів. Всі жили однією метою — вижити, щоб боротися далі.
Ще більш суворим стало перебування в'язнів у період, коли війська союзників наблизилися до Бухенвальда, і філія, в якій знаходився Л.Я. Грунтенко, стала підпорядкована табору Нойєнгамме.
З особливим болем згадує Леонід Якимович березень і квітень 1945. Протягом двох місяців ув'язнені перебували під відкритим небом, в лісі, за колючим дротом, практично ізольовані від живого світу. Голод і знущання німців, "власівців" робили свою справу.
В'язні вмирали сотнями, у полонених не було сил їх хоронити, тож трупи складали штабелями тут же, в загородженнях, пересипаючи їх хлоркою.
Леонід Якимович так згадує ті дні: "Важко забути те, що пережив… На мене справило незабутнє враження наше звільнення. Я й сьогодні його добре пам'ятаю. Мені не вірилося, що я залишився живий, що війна скінчилася. Думав, що тепер війни не буде ніколи. Така маса людей загинула, такі страждання! Але сьогодні з болем змушений констатувати інше...".
Незважаючи на те, що табір звільнили американські війська, Л.Я. Грунтенко, за своїм твердим переконанням і побажанням, був відправлений у радянську окупаційну зону. Пройшов "фільтрацію" (перевірку) і був призваний до лав Радянської Армії (про це свідчать документи Центрального архіву Радянської Армії в Подольську). У складі групи радянських військ на території Німецької демократичної республіки прослужив 5 років. Отримав звання сержанта, був комсоргом роти.
Після демобілізації приїхав в с. Михайлівка, працював на різних роботах, був секретарем територіальної комсомольської організації. Саме у цей період життя вирішив вступити у члени КПРС. Для цього вже мав дві рекомендації комуністів, а ось у отриманні третьої бюро райкому відмовило. Формулювання: "Відмовити, оскільки, перебуваючи у концтаборах, не зміг організувати боротьби з фашистами, а працював на них...".
Так, непрості часи довелося пережити і після повернення на батьківщину. Такою була тодішня ідеологія. Та Леонід Якимович і сьогодні затятий прихильник КПРС, відданий син саме радянської епохи.
Згодом у житті Л.Я Грунтенка відбулися зміни — переїзд до Василівки, де влаштувався на роботу у БМУ-2 столяром (до речі, брав участь у бу-дівництві першої школи). Потім, закінчивши курси водіїв, 30 років працював шофером.
Будучи на пенсії, ветеран і нині активно проводить роботу по військово-патріотичному вихованню. Він частий гість на уроках мужності в гімназії "Сузір'я" (на фото — під час однієї такої зустрічі) та ліцеї. У 90 років його річна передплата на періодику — 16 газет і журналів! До слова, "Нову Таврію" передплачує більше 60 років!
Пише вірші, хоча тематика вузька — життя в'язнів у таборах, спогади про Бухенвальд і Нойєнгамме. Леонід Якимович веде здоровий спосіб життя. Цікавий співрозмовник. На все має свою думку. І сьогодні в змозі розібратися та дати оцінку подіям, які відбуваються. Надзвичайно комунікабельний, чуйний і не байдужий до чужої біди.
Однією з найбільш світлих і найдорожчих сторінок життя Леоніда Якимовича є його рідні. Двоє дітей, Сергій та Наталія, люблять і цінують свого батька, а четверо онуків і дві правнучки пишаються дідусем. Його життєвий шлях для кожного з них приклад мужності, людяності і неймовірної стійкості духу.
Особливе місце в житті ветерана на пенсії займає робота по вшануванню пам'яті полонених концтабору Нойєнгамме, по створенню і практичній роботі самого меморіалу. До речі, співробітники меморіалу спільно з колишніми ув'язненими і зацікавленими громадянами заснували в 1988 році громадський союз "Коло друзів меморіалу концтабору Нойєнгамме", який на правах приватної і незалежної організації взяв на себе завдання з моральної та фінансової підтримки діяльності меморіалу.
Одним з головних напрямків цієї роботи стали підготовка і проведення гостьових поїздок колишніх в'язнів до концтабору Нойєнгамме, які вже в похилому віці висловили бажання побачити ще раз місця їхніх страждань і ознайомитися з діяльністю меморіалу. Більшість з тих в'язнів, хто пройшов концтабір, зі східно-європейських країн. Отож ці люди часто не мають фінансової можливості, щоб дозволити собі таку поїздку. На кошти, які союз "Коло друзів" зміг зібрати у ви-гляді пожертвувань та субсидій за останні роки, були запрошені до Німеччини кілька сотень жінок і чоловіків з України. Леонід Якимович — у їх числі. Він двічі побував в Нойєнгамме (м. Гамбург). Вся подорож відбулася за рахунок німців. На додаток до цього гості отримали ще й цінні подарунки та сувеніри.
Запросили Леоніда Якимовича і цьогорік, навіть із супроводжувальною особою і також безкоштовно! Але через похилий вік і стан здоров'я поїздка, на жаль, не відбудеться.
У зв'язку з цим не можу не процитувати керівника Союзу "Коло друзів меморіалу концтабору Нойєнгамме" Герберта Діркса (підкреслюю — приватна ініціатива і приватний керівник):
"… Ужасные личные судьбы и сердечность узников, этих людей, задевают меня за живое каждый раз. С большим непониманием я вынужден был узнать, что их жизненный путь в течении десятилетий не находил признания на родине, что многие из них подвергались дальнейшим преследованиям, и что бывшие концлагерные заключенные, на сегодняшний день уже в очень преклонном возрасте, с физическими и душевными травмами, относятся к самым неимущим".
і всі василівці сердечно вітаємо Леоніда Якимовича зі славним ювілеєм! Щиросердно бажаємо йому міцного здоров'я, добра, щастя у своїй родині, і надалі бути прикладом, взірцем патріотизму, чіткої, твердої життєвої позиції.
Миру і благополуччя!
За матеріалами газети "Нова Таврія"
Оголошення
Сайти України
71600, м. Василівка, бульвар Центральний, 4, Код ЄДРПОУ 24913314