Головна / Новини / І та рана не загоїться


Афганська війна... Одна з найбільш трагічних сторінок історії нашого народу, яка тривала вдвічі довше, ніж Велика Вітчизняна. Її ніхто не оголошував, але вона забрала життя українців і залишила по собі невиліковні рани у тисячах українських родин. Ось та страшна неоголошена війна, що розтяглася на довгих 10 років, мовою цифр:

15 лютого 1989 року, ступаючи із сином по мосту через Амудар’ю, генерал Громов символізував цим переходом закінчення для радянських військових афганської війни. Для кожного з більш ніж 600 тисяч тих, хто служив в Афгані, вона була і залишається своєю. Для тих, хто не повернувся: 9511 убитих у боях, 2386 померлих від ран, 817 — від хвороб, 1739 — їхні життя забрали аварії і катастрофи.

І для живих. Ми повинні розуміти трагізм участі в афганській війні тоді ще радянських людей, бо через Афганістан пройшли їх з України більше 160 тисяч. Досить сказати, що у складi колишньої 40-ї армiї, що складала кiстяк радянських вiйськ в Афганiстані, нараховувалося понад 25 вiдсоткiв українцiв.

По-різному сприймають цю війну: розуміють чи засуджують афганські події, не визнають героїв цієї війни, але для кожної розумної людини мужність і героїзм воїнів-інтернаціоналістів — речі безспірні. До того ж, ще живі матері, які оплакують своїх полеглих синів, дружини і діти воїнів-афганців.

Нарешті, для тих, хто не хоче визнавати цю війну і намагається витіснити її з історії нашої держави, — варто побувати на кладовищах, де щороку стає все більше могил афганців, які передчасно померли через поранення і хвороби.

Сьогодні не нам судити щодо правомірності дії керівництва тодішнього СРСР і введення радянських військ в Афганістан. Потрібно з розумінням відноситися до цього і не забувати, в які часи і за яких обставин воювали наші солдати та офіцери. Вони приймали присягу і виконували накази. Нехай неправильність рішень залишиться на совісті колишніх керівників держави, а ми назавжди повинні пам’ятати про великий подвиг воїнів-афганців.

Двадцять шість років пройшло з лютого 1989 року, коли останній радянський солдат покинув Афганістан. Багато горя принесла війна в родини простих українців. Проте й досі за ті рішення доводиться розраховуватися життями і долями людей, які там воювали.

По-різному склалася доля юнаків, які повернулися живими з Афганістану. Важкою була адаптація до мирного життя, напевно, не легшою, ніж випробування боями. Ще й досі сняться їм гори, походи, стрілянина бою... І друзі, яких втратили, або зранені і душевно спустошені повернулися додому.

Сьогодні у районі проживають 307 воїнів-інтернаціоналістів. З них — 209 афганців, 98 учасників бойових дій на території інших держав: Анголи, Куби, Лівану, Ефіопії, Угорщини, Чехії, Югославії. Чимало з них за проявлену у боях хоробрість мають нагороди.

Сьогодні афганці як були, так і залишилися спадкоємцями бойової слави і є носіями непідкупного, справжнього патріотизму.

Сльози в очах матері, син якої повернувся у цинковій домовині, чорно-білі фотографії з солдатських альбомів, спогади тих, хто пройшов через пекло і вижив... Живі та полеглі... Пам’ятники воїнам-нтернаціоналістам і разом з ними — обеліски солдатам Великої Вітчизняної.

Вони знають, що таке справжня війна. Відчули біль від кулі, яка трощить кістки, мають почуття провини за те, що загинув товариш поряд. І це з ними на все життя.

Скільки років минуло з того часу, як вони повернулися з війни! Але й сьогодні, затамувавши подих, слухають афганські пісні! І це не напоказ. Тією атмосферою вони живуть.

Вони з того покоління, з тих армійських призовів, коли будь-хто міг опинитися «там». Їм довелося побувати за межею життя — і повернутися, а потім пережити щось схоже на те, як зустрічало афганців благополучне суспільство.

Афган навіки у їх серцях.

Данину поваги за ратний подвиг воїнам-інтернаціоналістам щороку висловлюють жителі кожної терито-ріальної громади Василівщини. Традиційно представники районної та місцевої влади, члени районної організації "Українська спілка ветеранів Афганської війни та воїнів-інтернаціоналістів" у ці дні відвідують сім'ї загиблих, щоб особисто засвідчити свою шану батькам, які виховали таких мужніх і гідних синів.

Голова районної ради Денис Калінін разом із заступником голови райдержадміністрації Василем Зайцевим і депутатом районної ради Анатолієм Кравцем, головами місцевих рад побували вдома у матерів загиблих афганців — Ніни Василівни Веселкової, Валентини Іларіонівни Сердюк, родини Парамонових, передали матеріальну допомогу.

чекала мати,

так чекала сина!..

У Малій Білозерці до подвір’я Сердюків приїхали із головою сільської ради Тетяної Жаховською та її заступником Яковом Мащенком. Привезли матеріальну допомогу, щиро поспілкувалися із мамою воїна-афганця. Скільки років пройшло, а сльози і сьогодні котяться з очей Валентини Іларіонівни. Народила і виховали з чоловіком четверо синів. Вітя був третьою дитиною у родині. У селі і до нині згадують — славним хлопцем ріс, уважним і добрим, дуже жалісливим, матусі завжди допомагав. А співав як під гітару… Молодь коло себе завжди збирав, друзів багато мав.

Восени 1982 року його призвали на службу в армію. Хіба ж могли знати рідні, що та армійська стежина проляже в Афганістан! Тліло серце у мами щодня, вся родина навперебій чекала листоношу, аби була вісточка від Віті. І мало не всім селом читали синові листи.

Той день вона пам’ятатиме завжди. Той день, коли у двір прийшла страшна звістка, а за нею і синочок повернувся додому. Але повернувся у цинковій домовині — загинув при виконанні бойового завдання. А до завершення служби залишалося менше двох місяців. Було це у серпні 1984 року. Бойові побратими обіймали матір. Але то був не її син. Говорили хороші слова про її Віктора, а у неї на вустах одне: «Чому він? Чому мій — такий рідний і такий близький йде так далеко від мене?».

Чепурненька хата. Сюди з радістю злітаються діти й онуки Валентини Іларіонівни. Хороша родина у неї, всі живуть дружно, щиро шанують свою матусю. Всім завжди рада, всіх прихистить, приголубить мама-бабуся. Дуже переживає за нинішні події в Україні і не раз повторює: «Хоча б закінчилася ця клята війна. За дітей, онуків і правнуків ой як боляче». Хто-хто, а вона знає, що то дитину втрачати, і до останнього подиху не покине та туга її серце, і завжди буде ввижатися їй синок Вітя — яким би він став, які б дітки в нього росли...

А мати, мов засохла тополина,

Вже стільки років виглядає сина.

Ось вітер ворухнув в вікні фіранку,

Здається, син живий стоїть на ганку.

Притихла бідна,

Тільки серце б’ється.

Синок живий їй знову видається.

Навіщо йому ті скелясті гори?

Навіщо їй це невимовне горе?

Балках на сьогодні мешкають 9 колишніх солдатів, що воювали на «афганській» війні. Це кістяк ветеранської організації громади. Їх активно підпримує місцева влада.

На могилі Миколи Веселкова у селі — порядок. Тут завжди чистенько. А квіти ще раз свідчать про те, що свого юного героя сільчани пам’ятають, шанують.

Трохи більше 18 було йому, коли мама отримала похоронку. І не проходить жодного дня, щоб Ніна Васи-лівна не згадала свою кровиночку, подумки не полинула до нього. Зовсім самотня залишилася жінка.

Ні, заперечує цьому — не самотня у своєму горі — сільська рада на чолі з Марією Іванівною Радченко, голова ветеранської організації Валентина Леонідівна Ґончаренко, соціальний працівник, сільчани, як можуть, зігрівають жінку увагою і теплом. І за пам’ятником Коліним доглядають.

Порядок у дворі, у коридорі рівненькими рядочками складені сухі дрова — значить буде тепло у хаті. А на полицях у горщиках гріється земелька — то Ніна Василівна думає помідори посіяти, весна ж не забариться. Ось якби тільки Коля її був поряд, вони б разом, як говорять, гори б звернули. А так...

Жаль стискає серце, хворе від того, що немає її хлопчика поряд, що не говорить він більше з нею і не сміється. І не перестає жінка розповідати яким веселим, щирим, життєрадісним був її синок. Закінчив школу і поїхав навчатися у Запоріжжя. Здобув робітничу професію, працював на заводі "Мотор Січ". Тільки-но 18 сповнилося, призвали на службу.

Спочатку були навчання. І відразу в Афганістан. Через місяць молодого танкіста не стало. Ту ніч, коли приїхали з військкомату повідомити їй про трагедію, пам’ятає так, наче це було вчора.

— Коли постукали у вікно, у мене підкосилися ноги і я відразу все зрозуміла. Але не могла збагнути: як, чому? Він же зовсім юний! І до сьогодні нам ніхто не розповів правди, як саме загинув Коля. Можливо, танк підірвали, яким командував мій син. Командири, які були на похоронах, лише схиляли голови. А так хочеться, щоб хтось розповів про останні хвилини життя Колі, що він говорив, що відчував. Можливо, мене кликав, а я була так далеко...

Ось і не заживає в серці рана.

Болить у матері за сина.

Молитва слізна материна

Не вберегла від смерті сина.

Із ночі в ніч відлуння бою:

„Мій синку, любий, я з тобою!”

Пісок розпечений в пустелі,

Гаряче сонце, сірі скелі.

Ось постріл, крики, лемент бою...

„Мій синку, любий, я з тобою!”

Знов постріл,

Крики, лемент, стогін...

Підрублено під корінь пагін.

Той пагін був з міцного роду.

Йому б не було переводу.

Мав чорні брови, очі сині...

За що загинув на чужині?

І де взялась та чорна сила,

Що поламала твої крила?

Чому намарно гинуть діти?

Ще довго буде лан чорніти?

Їм, матерям і батькам, які дізналися, що їхні сини несуть службу в Афгані, було, певно, найважче. Кожен лист, надісланий з далекої країни від дорогої дитини, був жаданою розрадою для материнського серця.

"Здрастуйте, мої любі мамо й тато. В мене усе добре. Сподіваюся, вже скоро я буду вдома. Мені часто снится наш дім, сад. Напевно, нинішнього року багато у ньому яблук. Відчуваю навіть у ві сні їх запах. Мамо, не хвилюйся за мене, я неодмінно повернуся…".

Ті листи часто були схожі один на одного, адже кожен мріяв вижити і повернутися.

Писав теплі листи своїм батькам і Андрій Парамонов. Та не судилося юнакові знову обійняти своїх рідних. У неповні 19 років Андрій загинув, рятуючи своїх хлопців-однополчан…

15 лютого для сім’ї Парамонових з Дніпрорудного — священна дата. Віктор Маркович і Тамара Іванівна завжди чекають на дорогих гостей-афганців, разом з ними згадують і поминають синочка Андрія і тих, хто загинув на тій війні.

Цього року родину Парамонових прийшли підтримати голова Дніпрорудненської спілки ветеранів Афганістану Олександр Величко разом з іншими афганцями, голова райради Денис Калінін, заступник голови РДА Василь Зайцев, представник міської ради — учасниця війни в Афганістані Тетяна Науменко, учні дніпрорудненської гімназії "Софія", в якій навчався Андрій Парамонов.

І хоча спогади про сина знову викликали сльози на очах батьків, все ж їм було дуже приємно, що пам’ять про Андрія жива, що дніпрорудненці не забувають їхню родину.

— У цьому році Андрюші виповнилося б 52, — з сумом промовила Тамара Іванівна. В добрих очах блиснули сльози, та материнське серце відразу впоралося з емоціями. — Все буде добре. Тільки б більше не воювали…

Тамара Іванівна і Віктор Маркович щиро дякували усім, що не забувають їх, а учням навіть запропонували на добру згадку прийняти від них у подарунок для школи книги з творами класиків світової літератури з власної бібліотеки.

Любові Митрофанівні Білицькій з Підгірного низько вклонилися за її сина-героя Ігоря, який загинув, виконуючи інтернаціональнний обов’язок в Афганстані і покоїться на місцевому кладовищі, воїни-афганці, голова сільської ради Юрій Живиця, голова ради ветеранів села, учасник локальних воєн Володимир Кучмій.

Старенька мати

Йде до свого сина,

Гранітні плити

Плачуть під ногами,

Стукоче серце

В грудях, ниє спина:

"Синочку, рідний,

Йди в обійми мами".

Тече сльоза

І падає на плечі.

Із стелі очі

Дивляться хлоп'ячі.

Їм тільки жити,

Жити і творити,

Вони ж навіки

Залишаються дитячі…

Афганістан… Це слово примушує здригатися всіх, кому сорок і більше. Молодь мало знає про те, що було в Афгані, та й то лише з книжок і фільмів. Саме тому кожного року, 15 лютого українці збираються на мітинги пам’яті, де вклоняються загиблим воїнам-афганцям і вшановують тих, хто вижив у тій чужій війні.

Щоб ми уже

не бачили війни,

Не чули щоб

ніколи звук гармати.

Мітинг біля пам’ятника воїнам-афганцям у Василівці зібрав багато людей. До афганців, учасників інших локальних воєн та до всіх, хто прийшов засвідчити глибоку шану і повагу захисникам-інтернаціоналістам, звернулися голова районної ради Денис Калінін, заступник голови РДА Василь Зайцев, мер міста Сергій Лобинцев, заступник голови Василівської спілки ветеранів Афганістану Віктор Проценко, начальник відділу офіцерів запасу і кадрів Василівсько-Михайлівського військкомату Сергій Васюков, протоієрей Свято-Петропавлівського храму Валерій Галущенко.

Кожний висловлював колишнім воїнам щире захоплення мужністю та стійкістю духу і дякував за те, що такі захисники Вітчизни — яскравий приклад для наслідування молодому поколінню, взірець служіння народу та державі у наші дні.

Учасники мітингу вкотре згадали ще раз наших земляків, чиє життя обірвалося на афганській землі: Юрій Прожога, Андрій Парамонов, Микола Веселков, Віктор Сердюк, Геннадій Гамашов, Ігор Білицький, Євгеній Ліщиновський. Імена цих юнаків викарбувані на пам’ятній стелі. Їх і усіх, кого забрала та війна, пом’янули хвилиною мовчання. А протоієрей Валерій Галущенко відслужив панахиду за полеглими.

Побажання збереження миру і тільки миру звучали практично в кожній промові. Сьогодні ці слова для всіх нас особливі, адже холодний подих війни, розв’язаної на Донбасі, нікого не залишає байдужим. Тож учасники мітингу молилися за мир і спокій на Україні.

Завершився мітинг покладанням квітів до підніжжя пам’ятника.

Афганістан — справді незагоєна рана. І всі ми не в праві забувати тих, хто загинув на афганській землі.

Пливе, наче вічність,

Здобута в бою,

Хвилина мовчання.

Натягнуті нерви,

Немов тятива,

Пронизує пам`ять

Скорбота прощання.

І сумно згасає,

І тяжко сплива

Хвилина мовчання.

Встають побратими,

Відважні бійці...

І знов кипить

Та битва остання...

Вона, як сивина,

Вона, як рубці,

Хвилина мовчання.

Ніхто не лічив, скільки довелося б нам мовчати, коли б так пом'янули кожного вбитого. Встаньмо, постіймо хвилину, нехай у нас не заболять ноги, а тільки защемлять серця за тих, кого серед нас немає, хто лежить у землі, світить нам з небес, а може, з підбитим крилом не перелетить Афганської гори. Помовчімо хоча б хвилину. За всіх.

А потім скажемо:

О, Україно!

Ніжно пригорни

Усіх живих синів своїх,

Як мати.

Щоб ми уже

Не бачили війни,

Не чули щоб

Ніколи звук гармати.

Воїни-афганці… Ми називаємо вас по-різному: інтернаціоналісти, ветерани. А цю війну називаємо помилковою. Майже 70 років тому покладено край фашизму. Діди наші думали, що та війна — остання. Проте вони не знали, що їх онуків і правнуків також будуть називати учасниками бойових дій, учасниками війни, що їх будуть хоронити молодими, що загинуть вони від куль.

Давайте ж і ми з вами шануватимемо тих, хто пройшов через війну і для кого вона триває й досі. У спогадах, снах, думках. Вони на це заслуговують.

 

Тетяна Руденко, Світлана Лобач

 

 

розділ: Новини Переглядів: 563 Дата: вівторок, 17.02.2015 10:26