Головна / Новини / Не бути байдужим — його позиція


Нещодавно на одному з українських телеканалів пройшов відеосюжет про повернення із зони АТО додому нашого земляка, військовослужбовця з Малої Білозерки, Максима Ільницького. Максим — один з тих небайдужих патріотів, хто добровільно пішов боронити кордони своєї держави. Хто не побоявся віч-на-віч зіткнутися з непростими реаліями розваленої української армії,

а саме – старенькою зброєю, поганенькою їжею, недостатнім забезпеченням усім найнеобхіднішим для простого солдата, не говорячи вже про кровопролитні бої з ворогом.Єдиним поривом його, як добровольця, було вперте бажання: підтримати ідею майдану і змінити життя в нашій країні на краще.

Боєць 23-го територіального батальйону, кулеметник Максим Ільницький, декілька місяців тому в бою під Новоазовськом отримав поранення в ногу. Після тривалого лікування у Вінницькому шпиталі хлопець повернувся на батьківщину. На Запорізькому залізничному вокзалі його зустрічали не лише рідні, а й волонтери, які, об»єднуючись через соцмережі, надають допомогу учасникам АТО, підтримуючи їх як на полі бою, так і після отриманих поранень, коли більшість з солдат потребують подальшого лікування.

Поспілкувалася цими днями з Максимом і редакція «НТ».

Максима Ільницького мені вдалося застати у райвійськкоматі, куди він приїхав, щоб разом з військовим комісаром владнати питання стосовно збору необхідних документів для подальшого лікування бійця та отримання статусу «учасника бойових дій».

Максиму досить важко рухатися, адже поранена нога ще болить. Він пересувається за допомогою милиць, але тримається стійко. На моє прохання поспілкуватися і розповісти про свої бойові будні, про бойовий дух побратимів, Максим відповідає без особливого ентузіазму:

— Перебування у зоні АТО позначилося на кожному з нас. Там особлива атмосфера, а надто в бою, коли один за всіх і всі за одного. І ворог один — «москаль». Тож, коли втрачаєш когось із товаришів, у бій ідеш тільки з однією думкою: «помститися за свого друга». Дуже важко втрачати друзів, які стають там рідніші рідних… Але саме це відчуття і спонукає будь-що вистояти в бою та перемогти.

— Наскільки ви відчували підтримку з боку держави?

— На жаль, можна сказати, взагалі її не відчували. Якби не волонтери, навряд чи хто з нас вибрався б звідти живим…

— Хто вас чекав удома?

— Вдома залишилася мама та моя дівчина Яна. Також маю четверо сестер, які живуть окремо, але так само хвилювалися за мою долю.

— Чи не намагалися вони відмовити вас їхати в АТО?

— Вони знали, що це моє особисте рішення, і моя тверда позиція.

— Чим плануєте зайнятися зараз?

— Поки що я знову звикаю до цивільного життя. Насолоджуюся рідними краєвидами і природою. «Там» цього всього немає, або, принаймні, не помічаєш… До того ж, потрібно долікувати ногу, а це також непросто. Мені надходили пропозиції від волонтерів про лікування за кордоном, але, знову ж таки, потрібно оформити ряд документів.

— Чи отримали ви статус «учасника бойових дій?

— Поки що ні, але обіцяють. Це, виявляється, тривала процедура. Потрібно звернутися в свою військову частину. Командир зобов'язаний видати довідку про те, що людина дійсно воювала в зоні АТО. Цей документ разом з висновком медкомісії за місцем служби та паспортом передається у відомчу комісію. Комісія їх розглядає і, якщо з паперами все в порядку, передає далі - в міжвідомчу комісію. Та надає бійцеві статус.

Виходить, тепер Максиму Ільницькому, як і більшості бійців АТО, належить ще одна битва - за статус учасника бойових дій. Сподіваємося, що держава хоча б цьому не відмовить своїм патріотам і забезпечить їм належні соціальні пільги. А ми, від імені усіх жителів Василівщини, дякуємо Вам, Максиме, за мужність, силу духу та прагнення особисто докласти зусиль до побудови нової України!

-----------

А ось що про Максима Ільницького говорить голова Малобілозерської сільради Тетяна Жаховська:

— Ми горді тим, що у нашому селі живуть такі люди як Максим. У свої 28 років він не побоявся впевнено заявити про власну позицію і ділом довести свій патріотизм. Він — приклад для нас усіх. Окремі слова щирої вдячності та доземний уклін хочу передати мамі Максима Ільницького — Зінаїді Миколаївні, яка виховала п»ятьох дітей: чотирьох доньок і сина — справжню надійну опору собі і всій родині. Низький уклін усім українським матерям, чиї сини нині боронять нашу Вітчизну.

Щоб хоч якось підтримати свого героя, у сільраді пообіцяли найближчим часом надати йому матеріальну допомогу. За покликом серця, абсолютно щиро вирішили підтримали бійця АТО матеріально та речами першої необхідності і місцеві підприємці В. Рубель та Г. Сопін.

Редакція «Нової Таврії» звертається до усіх небайдужих читачів з проханням також не залишатися осторонь благодійної справи і допомогти нашому герою зібрати кошти на лікування ноги за кордоном. Перерахувати гроші можна на картку Кредит Днепр банку за номером: 5167 5027 0001 8552.

Світлана Лобач

 

розділ: Новини Переглядів: 416 Дата: понеділок, 24.11.2014 16:40
Поділитися