Головна / Новини / чорнобиль НЕ ЗАБУВАЄТЬСЯ...


Кажуть, весна — відродження життя, земля прокидається після глибокого зимового сну і усе оживає разом із нею. У повітрі вже тепло, дерева вкрилися зеленим молодим листячком, яке, ваблячи, шелестить за вікнами. Відцвілися абрикоси та вишні, їх малесенькі пелюсточки, мов весняні сніжинки, вкрили соковиту зелену траву. Ластівки кружляють у блакитному небі, а солов’ї заспівують свої трелі.

Та не всі бачать таку весну… У більшої частини наших співвітчизників квітучий місяць весни асоціюється з іншими подіями. Заплющуючи очі, вони пробуджують у пам'яті страшний епізод зі свого життя…

26 квітня 1986 рік. У цей день сталася найстрашніша у історії атомної енергетики катастрофа, яка змінила життя усього світу. Тільки тоді людство посправжньому зрозуміло, що мирний атом не такий вже й дружній, що природа набагато могутніша за людський розум.

Чорнобильська аварія стала подією великого суспільного значення. Це безпосередньо вплинуло на хід розслідування її причин. Підхід до інтерпретації фактів і обставин нещастя змінювався з часом, та повністю єдиної думки не існує й досі. Спершу влада намагалася приховати масштаб трагедії, та смертельне чорне крило, яке накрило більшу частину Європи й східну частину США, не могло лишитися непоміченим.

Евакуйовували сотні тисяч місцевих жителів. Радіоактивного ж ураження зазнало близько шестисот тисяч осіб, серед яких більший відсоток складають ліквідатори аварії. Саме у їх думках кінець квітня асоціюється зовсім не з ніжним цвітом біля ганку.

Один з них — наш земляк Олександр Батовський, житель села Скельки.

Світлий, привітний чоловік згадує багато подій того часу. Чимало фактів про Чорнобиль він просто не зміг забути.

Таке не забувається!

Олександр Володимирович народився майже півстоліття тому, закінчив Скельківську середню школу, Черкаське пожежно-технічне училище (нині Черкаський інститут пожежної безпеки ім. Героїв Чорнобиля), відслужив у армії. Ще з шкільних років він свідомо обрав долю рятувати людей.

Після навчання працював у пожежній частині на Запоріжжі, через декілька місяців перевівся на роботу до Київської СВПЧ, звідки й відбув до місця ліквідації наслідків вибуху Чорнобильського атомного реактора.

— Працювали змінами по 8 годин, — згадує О.В. Батовський. — Несли охорону атомної станції у самому її центрі, біля пульта управ-ління. Після чергування ми могли вийти до міста. Згадується тиша, що часто просто лякала. А ще зане-дбаність, у деяких будинках досі горіло світло та працювали телевізори, хоча там вже давно не було людей, їх вивезли звідти швидко, ніби вони просто зникли усі в один момент. Це видовище набагато страшніше за усі сучасні фільми жахів. Було моторошно навіть оглядатися навкруги...

Все, що відбувалося всередині 30-ти кілометрової зони відчуження, суворо засекречував Комітет державної безпеки СРСР. Яку ж дозу радіації ми отримали, ніхто точно не говорив. У кожного при собі завжди були її накопичувачі у ви-гляді таблеток, які потім ми здавали. Коли один з моїх знайомих самостійно заміряв рівень радіації у невстановленому місці (десь між плитами на підлозі), мало не потрапив до в'язниці.

Після повернення додому, у березні 1987 року, мені присвоїли 2 категорію ліквідатора аварії на ЧАЕС. Звичайно, ця трагедія значно позначилася на моєму здоров'ї, довелося деякий час провести у лікарні. Та це моя робота! Я самостійно обрав такий шлях! Тому й ставлення до усього було лише, як до роботи.

Працював у місцевих пожежних частинах, у Дніпрорудному довгий час очолював колектив. Нині я вже дев'ятий рік на пенсії, працюю у Національному парку «Великий Луг».

З товаришами-ліквідаторами Олександр Володимирович спілкується тільки на тематичних зустрічах. За його словами, у кожного свої сім'ї, своє життя.

— На жаль, держава про нас забула, із пільг залишилася лише знижка на комунальні послуги та мізерна соціальна допомога, говорить чорнобилець.

Сьогодні — Міжнародний день пам'яті жертв радіаційних аварій та катастроф. І згадка про найбільший техногенний катаклізм людства — на вустах оточуючих. Чорнобиль — трагедія усього світу, це перший масштабний досвід людей у сфері енергетики. Дуже важливо пам'ятати про це не лише у дні роковин аварії, адже людям, які, не шкодуючи свого життя й здоров'я, боролися з наслідками трагедії, ми завдячуємо так, як і ветеранам Вітчизняної війни.

Життя — це дар. Необхідно радіти йому кожен день, просто йдучи вулицею чи кидаючи погляд на навколишні весняні красоти. Зі свого народження людський рід постійно намагається боротися з природою, приручаючи або змінюючи її. Та не варто воювати з оточуючим світом! Пам'ятайте, ми — його невід'ємна частка.

Анна СЛАСТІНА

 

 

 

розділ: Новини Переглядів: 571 Дата: п'ятниця, 25.04.2014 13:44
Поділитися